Хто ми, українці?

Джерело: https://www.facebook.com/ogonpamyat/posts/1998488987069968

Ну, оскільки читати такий великий і складний текст в форматі посту незручно, то я тут його трошки відредагую. Принаймні поділю на абзаци. Але і прокоментую. 

Ми цей текст обговорюємо в групі, бо серед авторів модератор соціалістичного форуму і сторінки. І тут цей матеріал я подаю саме з того приводу, що він є елементом соціалістичного інформаційного простору. Або ідеологічного.

Ну а далі вже текст.

Ми, українці, часто нарікаємо на історичні умови, на географічне положення нашої України, на нашу «любиму» владу і політиків, на знахабнілих олігархів, але поки ми не усвідомимо, хто ми насправді є, навряд чи зможемо подолати той державницький хаос, що триває не одне десятиріччя чи то сторіччя.

Абсолютно слушна думка. Можна її ще і так сформулювати: аби рушити вперед, треба добряче роздивитись у минулому, проаналізувати, розкласти все по полицях і тоді вже формулювати для себе порядок денний чи план, програму дій.
Хоч традиційне "ми" адресує до радянського стандарту журналістики, коли кожен автор був разом з партією і народом. Абсолютний моноліт. Сьогодні моноліту вже нема, а звичка залишилась.

Нас часто звинувачують у тому, що ми збайдужілі, бо наша хата скраю, що у нас шароварний патріотизм, показний і набундючений; перебільшене відчуття справедливості, прагнення свободи і правди. Попри всі суперечності таких характеристик багато справжніх українців, були і є дисидентами, вигнанцями, тому що їхня ідеологія не вписувалася в упокорення комусь – чи то монголо-татарським навалам і туркам, чи то Й.Сталіну, чи то .... А нам насаджували чуже. А нас ламали. І ламають зараз, тільки методи витонченіші – відверта брехня, підступність, зиск.

І будуть ламати, як вживати вже такий вислів. І так є абсолютно з кожним народом, що його оточують якісь сусіди, може і дуже географічно далекі. Вони мають свої погляди на те, як воно має бути, що і як треба робити, для чого. Все це вони виводять з власних інтересів, ніколи з інтересів чужих.
А стосовно "ми" прояснилось: це маються на увазі, скоріше за все, етнічні українці. ну як згадка про якісь психологічні риси.

Але тут хочеться запитати про "справжніх українців", що протистояли монголо-татарським навалам. Щодо їх ідеології  і загалом про те, що це таке, як відрізнити справжнього від несправжнього? Зрозуміло, сьогодні. Бо, нагадаємо назву, то ж головне питання публікації.

Не треба терпіти те все, і психологічне хамство насамперед, маніпуляції з людською свідомістю не можливі тільки там, де люди здатні мислити самостійно. І повірте, в справжніх українців це вміння аналізувати і робити висновки було завжди і є зараз. Просто не всі висловлюються відкрито, посилаючись на те, що в кожного своя правда, але ще більше тому, що не треба комусь щось доводити. Людина мусить дійти певних висновків із власного досвіду.

О, ну то була в нас помилка у припущенні про досліджуваних українців. Вміння аналізувати не може бути етнічною рисою, це результат навчання і спеціальної підготовки. То тоді справжні українці, про яких йдеться, то не етнічні чи не просто етнічні, чи не виключно етнічні... Ну, треба розбиратись. 

З давніх давен українські філософи твердять про те, що українці – високодуховна нація, яка керується більше емоціями, ніж розумом; любить землю і працю на ній; цінує красу у всіх її проявах; вірить у незламність духу і Бога. Усе це правда. Але що зробили з нами історичні умови і ми самі, підлаштовуючись під ці умови? Якщо ви спитаєте у старших людей, чи були колись матюки, без яких сьогодні в деяких українців не обходиться жодна розмова, то почуєте заперечну відповідь. Колись найбільшою образою було охарактеризувати вчинки і поведінку людини такими словами, як собака, свиня, змія. А зараз?!

Чи існує грецька філософія? Ну що Платон був давній грек, то без сумніву, але чи його філософія є грецькою? Коли філософи щось твердять, то їм можна і не повірити відразу, розпитатись: чому це вони так вирішили? На підставі яких даних? Про кого саме? Може то не філософи, а етнологи? Може то не конечні дані про духовність, а, скажімо, припущення на підставі даних про релігійність чи мережу бібліотек, театрів, музеїв?
І як спитати просто: справжній українець не буває атеїстом?

Близько 10 років тому доктор філологічних наук Леся Ставицька видала словник нецензурної лексики та її відповідників, стверджуючи в інтерв’ю, що ненормативна лексика прийшла до нас не з Росії, і що ми відстали від Європи на 500 років, бо там уже пережили той час, коли озвучувати вголос непристойні слова було страшно, соромно.

Або зверніть увагу на проблему культури споживання спиртних напоїв у сучасній Україні. Із розповідей старших людей відомо, що ще років зо 100 тому весілля можна було, як кажуть, «відбути» ящиком так званих крючечків – невеликих пляшечок місткістю близько 200 мілілітрів. А зараз?!

Ми починаємо самі собі нагадувати флюгерів. Колись нас крутили в той бік, що треба, а тепер ми чомусь самі крутимось то в бік Європи, то в бік Америки, то ще в якийсь бік, тільки часто не до самих себе. А чимало людей просто кажуть: «Так, ми хочемо до Європи і ми туди йдемо. А як ми цінуємо своє, українське?!». Недарма ж придумали гасло: «Купуй українське». Якби тільки матеріальним вичерпувалось наше прагнення «українськості», усе було б занадто обмежено. Культура освіченості і релігійності нараховує в Україні не одне століття. Книгодрукування, архітектура, освіта, живопис – усі ці сфери мають «велетів духу», визнаних у всьому світі. І все те, що є витвором нашої нематеріальної культури, ми в більшості випадків робимо з вірою. Бо ми віримо в Бога. Сучасна ж Європа, на думку деяких дослідників, втратила відчуття Бога, облаштувавши в церквах центри сучасного мистецтва, музеї, кафе тощо.

Не всі так. От Олександр Мороз (він справжній українець?) завжди казав: будуймо Європу в Україні. Але самі, без апеляції до бога. На підставі наукових уявлень про сучасне суспільство. Яке, як згадали вже про Європу, зниження рівня релігійності пов'язує в основному з підвищенням рівня освіченості.

Ми дуже суперечливі як для себе самих, так і для сторонніх. Тому що ми на помежів’ї між Заходом і Сходом. Тому що біля нас так багато сусідів і псевдосусідів, з якими нам доводилось взаємодіяти. Та є те, що в справжньому українцеві є попри все.
Цю рису відзначав ще відомий дослідник французького походження Гійом Левассер де Боплан в «Описі України». За його словами, українці «дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя». Можливо, тому українці здійснювали Революцію гідності саме в 2014, коли відзначали 200-річчя від дня народження Шевченка. А тепер ми, як ніколи, розуміємо усю суть гасла М. Хвильового: «Геть від Москви!», звісно, не географічну, а ментальну. А нас і досі називають хохлами, малоросами, вперто кажучи «на Украінє», бо ж вона у чиїйсь свідомості ще й досі під владою когось. І чомусь саме зараз наші політики і громадські діячі згадали відомий вислів А.Чехова про те, що треба по краплі вичавлювати з себе раба, і цитують його у студіях різних телеканалів.

Крім цього відомого враження Боплана про наших предків, що ще свідчить про якусь надзвичайну любов сучасних українців до свободи? Майдан? Свобода до чого? Несплати податків, повалення влади? Ну зрештою революційність або анархічність?

То хто ж ми, українці? І хто наші вороги? Кожен дає відповідь сам. Український поет І. Драч парадоксально, саркастично пише у вірші «Самообслуговування»:«Безсмертний народ! Незнищимий народ! Навіщо їм вороги?! Вони – самі собі вороги!».

Ну, з ворогами все просто. Як мати позицію.

Очевидно, витоки наших головних проблем – корупції, кумівства, кланів – слід шукати у брехні і несправедливості, у заздрості до своїх, бажанні вивищитися за рахунок приниження іншого. А нас характеризують як гостинну націю. Чи гостинні ми до своїх? Чи поважаємо їх? Навіть не про любов мова, хоча б про повагу. Чи не радіємо, що у сусіда корова здохла, хоч цей вислів уже заяложено частим повторюванням.

Це дуже спірно: звести складну суспільно-політичну проблему (корупцію) до морально-етичного рівня. Звісно, що мораль присутня у будь-яких суспільних відносинах чи явищах. Але як вагома чи й основна причина корупції?

Саме зараз один із тих поворотних моментів історії, коли змінюється національна самосвідомість. Коли перед нами день у день постає правда – як є, і постаті – як є – без прикрас, намист і стрічок. Хто ми – вже давно досліджено й написано, нам треба тільки усвідомити і зрозуміти це, прийняти самих себе без нарікань на історію. Нам треба позбавлятися комплексу меншовартості, як старого полатаного одягу, у який нас вбрано.

Мабуть заклику мало? Треба було б дати аналіз явища і запропонувати шляхи подолання. Усвідомити і зрозуміти - це прочитати і обговорити? Те, що написано.
А що саме? Можна скласти перелік?
Я от можу запропонувати до нього дві книжки. Андрея Шептицького і Степана Бандери.
В надії, що багато чого з Винниченка і Грушевського всі ж вже прочитали?

То хто ми – українці? Кожен із нас вирішує сам. Але не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем. Національність, зазначена в документах, і національність людських вчинків – то різні речі. Наша українськість не в атрибутах, а в наших головах, і в тому, що ми робимо і як ми це робимо, як ми вчиняємо в певній ситуації нашого повсякденного вибору. Чи по совісті – покаже час.

Ну от, говорили-говорили про українців, а виявилось, що не ясно ж, про кого саме. Як йдеться про документи, паспорти, то маються на увазі громадяни України. А як про те, що в головах, то мабуть таки етнічність. Ну а вчинки... Тут краще не починати.

Наукове осмислення ментальності української цивілізації ще більше утвердило наше розуміння того, наскільки важливою, актуальною, своєчасною, а водночас і складною та багатовимірною є ця проблема: ХТО МИ Є?!

От і нове поняття: українська цивілізація. Ну воно, мабуть, таки модне останнім часом, втім, автори не дали нам чіткого розуміння ще в старій, більш сталій схемі нація-етнос. Бо кого мали на увазі, кажучи про українців (а надто справжніх), чітко не сказали. Ні, можна здогадуватись, що корупція стосується громадянства, а "хата с краю" етнічності, але ж здогадуватись кожен буде по-своєму. І залишиться при своїх уявленнях про питання.
Загалом це ознака ідеології націоналізму: не розрізняти ці поняття.

Наприклад, останнє дослідження історії ментальності української цивілізації, яке провели Калакура Ярослав Степанович, Рафальський Олег Олексійович, Юрій Михайло Федорович (Ментальний вимір Української цивілізації. Наукове видання. Київ "Генеза", 2017), яскраво відображає еволюцію ментального образу українців під впливом зародження писемності, прийняття християнства, формування козацтва, розвитку книгодрукуваня, університетської освіти, науки, міжконфесійного діалогу, засвоєння духовних цінностей епохи Ренесансу і Просвітництва, історіософії Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського та ін.

Саме цю книжку почитати в Мережі поки не можна. Але є інша, дуже близька, мабуть, за темою. Її варто переглянути у будь-якому випадку.

Іванка Волинянка (?), Михайло Крисько, Ярослав Калакура

Я публікацію не сприйняв. 

Зрештою питань постало більше, ніж було до читання. Саме стосовно того, що автори мали на увазі,  кому і що вони хотіли сказати, якого результату домогтись.
А що вже згадувати про те, хто ж такі ми, українці. Та ще й справжні.
Тому треба обговорити?