45 том зібрання творів І.Франка, як можна побачити на джерелі?
Та хоч побачити можна, але читати дуже незручно, є й дрібні дефекти оцифровки. Виправимо цю ваду. Щоб було зручніше обговорювати.
А.Фаресов. Народники і марксисти
Є се характерне явище, що саме в пору, коли сей марксистський соціал-демократизм
і з погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Європі близький банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії, серед російської молодежі. Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж, хоча соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура.
Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті. От тим-то не диво, що свідоміші українці виступають против сеї згубної доктрини як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами деякі товстючі місячники (уперед «Новое слово», тепер «Научное обозрение» і «Начало»), а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом.
Тільки на полі економічного змагання на українськім грунті виступив против соціал-демократизму д. Микола Васильович Левитський, та й то виступив не з власної охоти, а для оборони справи, котрій він віддав свою силу і працю,— хліборобських спілок. Д. Левитський займається від 1894 р. організацією хліборобських спілок головно в Херсонській губернії, але за його почином спілковий рух розширився й на інші губернії, навіть неукраїнські. Певна річ, при браку засобів і при неохоті російської інтелігенції до праці на користь сього руху в початках його мусило бути багато невдач, помилок, розчарувань. Але проте рух не перестає і виявляє деякі прикмети, безмірно цінні власне з педагогічного погляду.
Отже ж цікаво, що власне російські марксисти найзавзятіше накинулися на той рух і на д. Левитського, не тільки відмовляючи його роботі всякого значіння, але ганьблячи її як реакційну і шкідливу, бо, мовляв, вона спиняє конечний і єдино спасительний (по Марксовій рецепті) процес пролетаризації селянських мас, котрі, мовляв, тільки тоді будуть дозрілі для поступу і для соціалізму, коли цілком щезнуть з лиця землі яко самостійні господарі, а всі поробляться наймитами, фабричними робітниками і пролетаріями. Я певний, в XX віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу і любов до поступу. Щоб відперти напади марксистів на свою улюблену роботу, д. Левитський зважився звести з ними боротьбу в Петербурзі на засіданнях «Вольно-экономического общества».
Про ті суперечки і про саму особу д. Левитського говорить д. Фаресов у брошурі, котрої
титул ми виписали вище. Подаємо з неї поперед усього інтересні біографічні дані про д. Левитського, того незвичайного чоловіка, що в теперішніх часах і при теперішніх
російських порядках зумів знайти собі живе, справді практичне і справді поступове та широке діло серед народу.
Він родився 25 марта 1859 р. в с. Хмільній Київської губіернії Черкаського повіту, де його батько був священиком. Пізніше батька перенесено до села Федваря Херсонської губернії. Скінчивши гімназію в 1879 р., Микола Васильович подався до Москви, де записався на медицину, але, виключений з університету наслідком студентських розрухів 1880 р., він 1881 р. записався на права в Харківськім університеті і скінчив 1885 р., а в 1891 р. одержав право бути адвокатом (присяжним повіреним) при окружнім суді в Єлисаветграді.
Але адвокатом йому не довелось бути: доля тягла його здавна в інший бік. Ще бувши в 8 класі гімназії, він зорганізував першу спілку з учеників, своїх товаришів. Майже цілий восьмий клас гуртом найняв спільну квартиру, найняв господиню, що провадила для всіх одну кухню і все, що було треба, і замісто 20—ЗО руб. місячно хлопці видавали при такім порядку всього по 11 руб., були ситі і всім задоволені.
Ще оригінальніше зложилися його університетські студії. Бувши на другім курсі, Микола Васильович утратив батька. Батько лишив осиротілій сім’ї невеличке селянське господарство, яке закупив у Федварі. Микола Васильович задумав господарювати на нім, бо се ж було одиноке джерело удержання його і матері. Зимою він учився в університеті, а по екзаменах (в Росії вони відбуваються в маю) зараз вертав додому і просто від лекцій переходив до плуга.
«Правда, я страшно втомлявся,— оповідає він,— особливо зразу, але зате я почував себе дуже добре, стаючи близько до природи і до народу. Приходилося тяжкенько, ніччю я майже не спав, треба було пасти воли, жити майже самими сухарями, пшоняною кашею та галушками. Але я почував себе чудово: близькість до природи, праця і стичність з народом якось піднімали мене, підбадьорювали дук після всяких пережитих невигід міського життя. Тоді я особливо полюбив природу, землю і хліборобство. Сю любо з я заховав і досі і, здається, заховаю й до гробу. Восени, скінчивши всі роботи в полі і обмолотившися, я знов подавався на університет кінчити курса».
На сьому грунті, не з доктрини, а з практичної потреби і з гарячої любові до народу, виросли й хліборобські спілки д. Левитського. «На самім собі, — оповідає він,— я досвідив усіх недогод і хиб одинкового господарства. 1884—85 у нас були дуже важкі роки. От тоді-то, бувши сам знайомий з господарством і маючи ненастанні зносини з народом та знаючи його потреби, я й піддав селянам думку лучитися в спілки, щоб запомогти свойому лихові. Вони прийняли думку прихильно, але задля браку засобів годі було приступити до організації спілок. Тільки в 1894 р. селяни самі прийшли до мене з тою думкою; тоді зав’язалася в Федварі перша спілка».
Ми не будемо тут оповідати історії сього руху, започатого д. Левитським (його перші фази були показані в гарній статті Слуцького в «Житі і слові» 1896 р.), бо надіємося одержати про нього докладнішу працю від когось з місцевих людей, близьких до сього діла. Не оповідає сеї історії й д. Фаресов: головний зміст його брошури — се боротьба д. Левитського з марксистами. Найважніша тут — гаряча промова д. Левитського, виголошена в «Вольно-зкономическом обществе», в котрій він наглядно показав реакційність соціал-демократичної доктрини, ненауковість і односторонність їх поглядів на історію і безпрограмовість їх змагань у Росії. «їх безкровна фразеологія, — мовить д. Левитський,— нагадує мені найгірших консерватистів. В економічному житті вони вітають сконцентрований капітал; в політиці вони такі самі централісти і місцеві мови вважають «діалектами» (се ще не біда, якби тільки вони тим діалектам не відмовляли права на життя і на розвій! І.Ф.) і т. д. Ну, чим же ж ліпша така «програма» від інших найтемніших моментів нашого суспільного життя? Я дивуюся, що з сими панами ще розмовляють як з поступовими діячами. Найкращу віру в свідомий і
благородний елемент в історії вони вбивають, величаючи «економічний матеріалізм», і тій безсоромності нема кінця».
Дуже добре визначується в брошурі д. Фаресова характер д. Левитського — палкий, поетичний, схильний до оптимізму, але наскрізь щирий і правдомовний, наскрізь
пройнятий потребою свідомої праці інтелігенції серед народу в противенстві до соціал-демократичного фаталізму і спільної, публічної праці в противенстві до сектярського відокремлення і безплодного «самосовершенствования» так званих толстовців. «Я ж не толстовець в гіршім значінні сього слова, — заявляє в однім місці д. Левитський,— і міряю цивілізацію не числом витоптаних личаків, а числом ідей».
Немає коментарів:
Дописати коментар